Четвер, 17.08.2017, 08:04
місто Деражня (неофіційний сайт)
Вітаю Вас Гость | RSS
Меню сайта
Категории раздела
Новини міста [79]
Культурне життя [90]
Спортивне життя [8]
Видатні постаті [12]
Деражня на TV [15]
Історія міста [15]
TV-43 [42]
Наш опрос
Ви були колись в Деражні?
Всього відповідей: 825
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входа
Головна » 2016 » Липень » 5 » історія міста Деражня (Історія міст і сіл Української РСР , видання : 1968-1973рр.)
09:36
історія міста Деражня (Історія міст і сіл Української РСР , видання : 1968-1973рр.)

Деражня — селище міського типу. Розташована в південно-східній частині області, при впадінні річки Вовчка в річку Вовк (басейн Південного Бугу), на залізничній лінії Жмеринка—Хмельницька. Відстань до обласного центру — 50 км. Населення — 7929 чоловік.

Деражня — центр району, площа якого 918 кв. км, населення 58,4 тис. чоловік (у т. ч. міського 13,4 тис., сільського 45 тис.). У районі 62 населені пункти, підпорядковані 3 селищним і 24 сільським Радам; 25 колгоспів і один радгосп; орної землі 52,9 тис. га; 14 промислових підприємств, 3 будівельні організації; 6 лікарень, поліклініка, 41 фельдшерсько-акушерський пункт, 18 пологових будинків; 52 школи, 56 будинків культури і клубів, 48 бібліотек.

Археологічні знахідки свідчать, що територія сучасного селища була заселена ще в IV—II тисячоліттях до н. е. В його околицях знайдено залишки поселення доби міді та бронзи.

Вперше Деражня згадується в історичних джерелах початку XVI ст. В них є відомості, що її заснували вихідці з Кальної Деражні. Назва «Деражня» в епоху середньовіччя була досить поширена на Волині й Поділлі. Вона давньоруського походження і означає місце первинного обробітку деревини. Мабуть, в далекі часи в цій місцевості було багато будівельного лісу, який жителі використовували для всіляких виробів. У 1552 році в Деражні, яка входила до складу Барського староства, налічувалося 7 тяглих селян і один вільний. Населення збільшувалося повільно, бо глинисті грунти не дуже приваблювали переселенців. Та найбільшою перешкодою до інтенсивного заселення цих земель були часті напади кримських татар. Ревізор Барського староства писав, що в ньому «є багато просторів, так що не тільки фільварки, а й сіл можна більше мати, ніж їх є, коли б бог був ласкавий дати спокій». У 1567 році, під час одного з набігів, татари спалили Деражню. Однак жителі повернулися на попелище. У 1570 році в селі налічувалося 13 тяглих селян. Вони були розорені нападниками і все одно щороку мусили сплачувати старості понад 88 флоринів.

На початку XVII ст. село поступово перетворюється на один з ремісничих і торговельних центрів Поділля. У 1614 році населення добилося від короля Сигізмунда III магдебурзького права, і з цього часу аж до XIX ст. в офіційних документах Деражня називалася містом. У середині XVII ст. тут, крім міщан, проживав 41 селянин, у т. ч. 31 осілий, 2 урочні, 8 вільних, а також 5 служок (у замку) і мельник. Селяни Деражнянського ключа працювали один тиждень у фільварку і виконували, «що їм накажуть», а два тижні на себе. Крім того, кожен з них повинен був один раз на рік привезти віз солі з Коломиї на потреби замку. Коли староста вирушав у воєнний похід, кожне село мало давати йому одну підводу.

Під час визвольної війни 1648—1654 рр. в районі Деражні і Меджибожа не раз точилися бої між козацькими й шляхетськими загонами. Спустошення, вчинені польськими жовнірами, епідемії зумовили занепад економіки міста. В 1661 році в Деражні лишився тільки 21 дим.

Наприкінці 50-х років XVII ст. польський уряд передав Деражню у володіння гетьманові Виговському, який зрадив свій народ і намагався віддати Україну на поталу шляхетській Польщі. Після його скинення місто перейшло до князів Любо-мирських. Власники закріпачували селян, збільшували податки на міщан. Посилювався національний і релігійний гніт. В єпархіальних документах, зокрема, зазначалося, що в 1758—1765 рр. чимало деражнянців насильно були перехрещені з православної і уніатської віри в католицьку. Все це викликало обурення населення, яке протягом XVIII ст. не раз піднімалося на боротьбу. 1734 року на Правобережній Україні розгорнувся могутній гайдамацький рух. Загони гайдамаків діяли і в районі Деражні. У серпні Любомирські скаржилися, що повсталі селяни багато разів нападали на їх Деражнянський маєток. Наляканим польським феодалам, які постійно чекали на повторення гайдамаччини і коліївщини, всюди ввижалася «змова хлопів». У 1789 році летичівська шляхта звернулася до сейму з вимогою надіслати у Деражню, Шарівку та інші місця військові загони, щоб врятувати її від помсти селян.

У 1793 році пануванню панської Польщі над Правобережною Україною настав кінець. Правобережні землі возз’єднано з лівобережними в складі Росії. За територіальною реформою Деражня належала до Летичівського повіту Подільської губернії, а в 1804 році стала волосним центром. У всіх юридичних актах вона проходить як містечко. І дійсно, ні за кількістю населення, ні за розвитком економіки Деражня не могла вважатися містом. Вона мала менше тисячі жителів. За національно-релігійною приналежністю мешканці поділялися на православних, католиків і євреїв. До перших двох груп належали переважно селяни; євреї утворювали торгово-ремісничу частину населення. З кінця 70-х років XVIII ст. тут існувала суконна мануфактура і броварня, споруджені власником Деражні банкіром Теппером. Однак у перших роках XIX ст. він розорився, і суконну фабрику було закрито. Містечко стало власністю польського поміщика Рациборовського, який жорстоко експлуатував кріпаків. У його маєтку, що налічував 2,3 тис. десятин землі, було запроваджено т. зв. урочну систему. Селянам давали на день такі «уроки», які не можна було виконати й за півтора-два дні Практично кріпаки працювали на поміщика шість днів на тиждень. Жителі Деражні «бунтували». Вони брали активну участь у селянському русі під проводом Устима Кармалюка. Мешканці містечка Андрій Славінський, Іван Дроздовський, Петро Копчук та ін. стали соратниками ватажка селян. У 1813—1835 рр. район Деражні був місцем найбільш активних дій повстанців. Вони нападали на поміщицькі маєтки, забирали майно і розподіляли серед кріпаків, примушували землевласників зменшувати панщину. Карма люк не раз бував у Деражні, а в 1835 році переховувався тут від переслідування властей. Царський уряд з допомогою військ, частина яких була розташована в Деражні, жорстоко придушив виступи селян.

Загострення антифеодальної боротьби і намагання ізолювати польський визвольний рух змусили самодержавство провести на Правобережній Україні інвентарну реформу 1847—1848 рр. Вона дещо обмежила феодально-кріпосницьку експлуатацію. Так, для тяглих господарств, яких у Деражні було 17, запроваджено чотири дні панщини на тиждень (три дні чоловічі тяглові і один жіночий). 43 піші господарства мали відбувати по три дні панщини (два чоловічі піші і один жіночий)1. На основі маніфесту від 19 лютого 1861 року 233 кріпаки Деражні стали особисто вільними. За уставною грамотою в маєтку було 73 селянські господарства, у т. ч. 17 тяглих, 48 піших і 8 городників. Вони одержали 569 десятин, з них 363 десятини орної, а у поміщика залишилося 1417 десятин землі. Протягом двох з лишком років селяни вважалися тимчасовозобов’язаними і мали відбувати на користь поміщика повинності, сплачувати оброк: за десятину польової землі — 20 чоловічих днів панщини на рік, за садибу (0,5 десятини) — 2 крб. 55 коп. оброку на рік. З переходом на викуп селяни мали сплатити за одержану землю 24 927 крб. 50 коп. За указом від 30 липня 1863 року розмір викупних платежів зменшувався на 20 проц. Тимчасовозобов’язаних селян переведено до розряду селян-власників.

Наслідком реформи 1861 року було посилення процесу розшарування селянських мас. Наприкінці XIX — на початку XX ст. з 154 селянських родин 14 були безземельними, 17 — мали менше одної десятини і 55 — від 1 до 3 десятин польової землі. Ці бідняцькі родини зазнавали жорстокої експлуатації з боку поміщика й куркулів. Куркульських господарств у містечку було 4. Вони мали по 10 десятин польової землі. Проміжне становище займали селяни-середняки (64 двори), яким належало від 4 до 6 десятин землі. Заможні селяни верховодили в сільській громаді, що об’єднувала 323 хлібороби. Одночасно в Деражні існувала міщанська громада, до якої входило 364 чоловіка.

У 40—60-х роках XIX ст. в Деражні з’являються невеликі промислові підприємства: свічкова фабрика, цукроварня, винокурня, броварня, цегельний завод, які належали поміщикам Рациборовським. На початку 60-х років цукроварня виробляла 1,8 тис. пудів продукції на рік4. На всіх цих підприємствах працювала місцева біднота. Вона не раз протестувала проти тяжких умов праці, 12—14-годин-ного робочого дня, мізерної плати, штрафів. У 1873 році подільський губернатор-повідомляв у вищі інстанції, що на Деражнянському цукрозаводі покинуло роботу 129 робітників. Це був своєрідний страйк протесту проти нещадної експлуатації. Не кращим було становище тієї частини жителів, які працювали в 60-х роках на будівництві залізничної лінії Жмеринка—Волочиськ.

Із спорудженням у містечку залізничної станції значно пожвавилося його економічне життя. З навколишніх сіл до Деражні переселилося багато самодіяльного населення. За 34 роки (1870—1904) кількість дворів зросла з 236 до 623, а жителів з 1201 до 44996. У 80-х роках у містечку було 37 крамниць, які належали поміщику,.

купцям і міщанам. Особливо жваво йшла в них торгівля під час недільних базарів і щорічного ярмарку. Тоді до Деражні з’їжджалася не одна сотня підвід з сусідніх і далеких сіл. У вузьких кривих незабрукованих вулицях і провулках не можна було роз’їхатися, в негоду підводи і люди загрузали в багнюці. Мешканці скаржилися подільському губернаторові, що через «жвавий рух містечко завжди дуже брудне, в багнюці». У 1898 році було заплановано забрукувати центральні вулиці, проте, за браком коштів (земство виділило 9,5 тис. крб. замість 15,2 тис. крб.) змогли забрукувати лише одну вулицю і ринкову площу. У другій половині XIX ст. земство відкрило в містечку невелику лікарню, де працювали 2 лікарі і кілька фельдшерів та акушерок. Перший навчальний заклад — однокласне земське училище — в Деражні засновано в 1865 році. Тоді в ньому вчителював відставний солдат, який навчився трохи грамоти на військовій службі. 1902 року в училищі налічувалося 90 дітей, з них 14 дівчаток. Учнів навчали 2 вчителі. Крім земського, в містечку було приватне початкове училище для дівчаток, за навчання яких батьки сплачували 2 крб. 50 коп. на місяць. Кошти, які призначалися на освіту й культуру, були настільки мізерні, що жителям доводилося поповнювати їх за власний рахунок. Так, у 1884 році сільська і міщанська громади зібрали 400 крб., щоб придбати літературу для місцевої читальні. Нею користувалася переважно учнівська молодь та інтелігенція. Селяни й робітники, які були майже всі неписьменні, не мали можливості прилучатися до культури. їм судилася важка, виснажлива праця, злидні. Своє право на щастя вони мали здобути в жорстокій борні.

Під час революції 1905—1907 рр. селяни і наймити, що працювали в маєтку Рациборовського, не раз кидали роботу, вимагаючи підвищення поденної плати. В 1906 році з Летичівського повіту, до якого входила Деражня, повідомляли, що настрій загальної маси селян залишався збудженим, бо їх сподівання на Думу щодо отримання землі не справдилися.

Проведення столипінської аграрної реформи посилило процес класового розшарування селянства. Заможні селяни переходили на хутори. На хуторі Юридиці Деражнянській на 13 дворів припадало понад 80 десятин землі, кілька багатих селянських родин оселилося на хуторі Трояни. 1907 року в Деражні виникло кредитно-ощадне товариство, яке тримало під контролем 34 села з 4867 дворами. Замість того, щоб полегшити становище селян, воно здирало за надані кредити від 6 до 8 лихварських процентів.

Перша світова війна згубно позначилася на становищі бідняцьких і середняцьких господарств. Різко зросла дорожнеча. Інтенданти частин 7-ї армії, дислокованих у Деражні, забирали в селян продукти, реквізували коней, худобу.

Повалення царського самодержавства в лютому 1917 року викликало політичне піднесення серед трудящих Деражні і революційно настроєних солдатів. 11 березня вони розігнали волосне правління і замість нього створили волосний виконавчий комітет. Проте до нього знов-таки пролізли поміщицько-куркульські елементи. Повітовим комісаром Тимчасового уряду призначений член земської управи. В більшовицькій відозві до селян говорилося: «Якщо купка поміщиків за нашими спинами знову буде правити, то кінець волі … мрії про землю». На початку липня в повіті й волості сталися масові виступи селян проти поміщиків. Тоді ж у Деражні зібрався селянський з’їзд, на якому більшовики закликали селян революційним шляхом ліквідувати поміщицьке землеволодіння. Ці події схвилювали місцеві власті. 12 липня летичівський повітовий комісар доповідав у вищі інстанції про «тривожний стан у повіті… в зв’язку з пропагандою більшовиків і тенденцією селян не допускати власників збирати хліб».

У вересні в повіті і на станції Деражня відбулися заворушення солдат 2-го гвардійського корпусу і селян, які діяли спільно. Вони громили економії, маєтки» Офіцер Богаєвський повідомляв у штаб Південно-Західного фронту: «…Якими б жахливими не були заворушення, що охопили район, це тільки прелюдія до тих, які можуть чекати нас». 26 вересня в Деражні оголошено військовий стан. А проте ніякі репресії вже не могли врятувати Тимчасовий уряд.

Після перемоги Жовтневого збройного повстання пролетаріату Петрограда, звістку про яку трудящі Деражні зустріли з великою радістю, в містечку посилилася боротьба за владу Рад. На початку грудня деражнянці, спираючись на допомогу революційних солдатів 2-ї Фінляндської дивізії, розігнали волосний виконком громадських організацій і встановили в містечку Радянську владу.

Коли наприкінці лютого 1918 року Деражню захопили австро-німецькі війська, населення взялося за зброю. Влітку місцевий житель Д. К. Туз організував партизанський загін, що складався з 180 бійців. В його лавах воювали деражнянці А. І. Локазюк, І. А. Назаров, І. І. Федчик та інші. Значну допомогу загону подавали робітники Жмеринського депо і, зокрема, більшовик Й. Гуминський, колишній матрос Чорноморського флоту.

Після вигнання німецьких загарбників партизани Д. К. Туза та новоутворені загони під керівництвом Л. П. Панасюка і С. Н. Шіндера розпочали бойові дії проти недобитків-гетьманців, якими командував граф Потоцький. В середині листопада партизани захопили Деражню і роззброїли гетьманців. Того ж дня відбувся мітинг, на якому Л. П. Панасюк закликав жителів організувати й зміцнювати органи Радянської влади. Був створений військово-революційний комітет; його головою обрали більшовика А. К. Михайлова, а членами — Л. П. Панасюка, Д. К. Туза. Військовим комендантом містечка став С. Н. Шіндер.

Незабаром у Деражню прибула петлюрівська делегація, щоб схилити жителів на бік буржуазно-націоналістичної Директорії. Але даремними були її намагання. Від імені населення і партизанів Л. П. Панасюк заявив петлюрівцям: «Ви воюєте проти більшовиків, а ми і є більшовики, і нам з вами не по дорозі». Українські буржуазні націоналісти мусили визнати, що більшовизм у Летичівському повіті пустив дуже глибоке коріння.

Протягом грудня 1918 — січня 1919 року в районі Деражні точилися бої з петлюрівцями. На початку січня війська Директорії захопили містечко, але вже 5 січня деражнянські партизани за допомогою летичівського загону знов перейшли у наступ. «Головні сили більшовиків, майже півтори тисячі,— біля Деражні»,— доповідав отаман Волинець. Містечко було визволено, та петлюрівці зібрали великі сили і того ж місяця встановили в Летичівському повіті владу Директорії. 23 березня 1919 року полк Червоного козацтва на чолі з В. М. Примаковим, здійснюючи рейд по тилах ворога, оволодів Деражнею. Місцеві партизани влилися до Чигиринського полку 2-ї Української радянської дивізії, який з боями просувався від Жмеринки до Проскурова.

Під час ліквідації петлюрівського прориву в червні—липні 1919 року Деражня не раз переходила з рук у руки. 17 червня радянські частини, спираючись на підтримку бронепоїзда «Коростенський комуніст», зайняли залізничну станцію Деражня і захопили бронепоїзд ворога. На початку серпня петлюрівці знову вдерлися у Деражню, а в листопаді тут безчинствували денікінці. Наприкінці грудня містечко окупували польські інтервенти. Як і денікінці, вони вдавалися до масових арештів серед мирного населення, вишукуючи радянських активістів. Та жителі надійно переховували членів ревкому А. К. Михайлова, С. Н. Шіндера, К. Ф. Дячука й інших, передавали їм розвідувальні дані. 6 липня 1920 року частини 60-ї стрілецької дивізії 14-ї армії після запеклих боїв визволили Деражню від інтервентів і петлюрівців.

Жовтоблакитники, які залишилися на території Поділля після підписання радянсько-польського перемир’я, в ніч з 17 на 18 листопада 1920 року вдерлися до містечка і вчинили в ньому кривавий погром. Та надвечір того ж дня частини 60-ї стрілецької дивізії у взаємодії з полками 8-ї Червонокозачої дивізії остаточно визволили Деражню і погнали петлюрівців на захід.

Відновили роботу ревком, а також партійний осередок, створений ще в квітні 1919 року. В партосередку налічувалося 8 членів партії і 12 співчуваючих. У червні 1921 року організовано волосний партосередок, який об’єднував 9 комуністів і 5 співчуваючих (секретар В. І. Горобенко). 1922 року почав діяти комсомольський осередок. Партійні і радянські органи провадили велику роботу щодо зміцнення в Деражні і волості народної влади, розподілу серед селян 1510 десятин поміщицької землі, збирання хліба в рахунок продрозверстки.

Мирну працю деражнянців у перші роки після громадянської війни порушували банди, що складались з недобитків петлюрівців і куркульні. У волості восени 1921 року діяла банда Палія, а весною 1922 року — банда петлюрівця Гальчевського. В серпні бандитські зграї були розгромлені бійцями 1-го кінного корпусу Червоного козацтва.

З ліквідацією волостей у 1923 році Деражня стала центром однойменного району, а наступного року її було віднесено до категорії селищ. Завдяки запровадженню нової економічної політики швидко міцніли селянські господарства, розвивалися торгівля, ремісниче виробництво. На кінець відбудовного періоду в Деражні було 711 господарств, 5550 жителів; діяли три сільські споживчі і одне кредитне товариства. 1925 року заснували товариство спільного обробітку землі «Серп», яке проіснувало до початку масової колективізації.

У селищі працювали індустріально-технічна профшкола і три загальноосвітні школи. Велася наполеглива боротьба з неписьменністю серед дорослого населення, бо 1926 року 2377 жителів ще не вміли ні читати, ні писати. їх залучали до шкіл і гуртків лікнепу. Велика культурно-освітня і виховна робота проводилася у хаті-читальні і сельбуді. В них відбувалися лекції, голосні читання газет і книжок, працювали гуртки політнавчання. Партійна організація виховувала трудящих у дусі безмежної відданості ленінським ідеям. Свідченням цього були районні партійні збори, що відбулися 13 жовтня 1927 року. Вони одностайно схвалили рішення Пленуму ЦК КП(б)У про рішучу боротьбу з троцькістсько-бухарінською опозицією та висловилися за виключення опозиціонерів з лав ленінської партії.

1929 року на порядок денний стало питання колективізації селянських господарств. 330 бідняцьких і середняцьких дворів об’єдналися в два колгоспи: «12-річчя Жовтня» і «Червоний козак». Було усуспільнено 1318 га землі. Обробляти її колгоспникам допомагали механізатори машинно-тракторної станції, створеної у 1930 році. Колективізація викликала загострення класової боротьби на селі. Куркулі всіляко завдавали шкоди молодим колгоспам. Один з ворогів проліз на посаду голови артілі «12-річчя Жовтня» і довів її до розвалу. Колгоспники викрили підступну діяльність ворога колгоспного ладу, його було віддано до суду.

Одночасно з колективізацією селянських господарств відбувалося об’єднання в артілі ремісників-кустарів. Виникли промислові артілі: «Нове життя», що виготовляла цеглу і черепицю, меблева та чоботарна. В них працювали 248 чоловік. У роки індустріалізації в Деражні спорудили й пустили маслозавод, торфодобувне підприємство, яке забезпечувало паливом навколишні райони. 1933 року почала діяти електростанція — перша ластівка електрифікації селища і району. У 1940 році в селищі працювали вже 2 електростанції, які забезпечували енергією місцеву промисловість. Того року підприємства Деражні, у т. ч. новостворений райхарчокомбінат, виробили продукції на 1079 тис. карбованців.

У передвоєнні роки значно зміцніли колгоспи. Врожайність зернових становила пересічно 14 цнт, цукрових буряків — 250 цнт з га, а передові ланки і бригади збирали значно вищі врожаї. У колгоспі «Червоний козак» ланка делегатки Першого з’їзду колгоспників П. Г. Швець вирощувала на кожному га по 300 цнт цукрових буряків. Розвивалося тваринництво. В 1940 році у колгоспах налічувалося 290 коней, 180 корів, 220 свиней, 156 овець. Велику допомогу артілям подавала Деражнянська МТС, машинний парк якої зріс до 71 трактора і 20 комбайнів.

Чималих успіхів було досягнуто в розвитку освіти і культури: ліквідовано неписьменність, підвищувався освітній рівень населення. В 1938 році завершено будівництво нової двоповерхової середньої школи. У трьох школах селища здобували знання 1326 учнів, їх навчали і виховували 59 вчителів. Для дітей дошкільного віку обладнано два дитячі садки на 65 місць. До послуг жителів були клуб, три бібліотеки з фондом близько 18 тис. книжок, кінотеатр. З 1933 року виходила районна газета «За соціалістичну перебудову».

Жителі віддали багато сил будівництву нової, соціалістичної Деражні, а вже у перші дні війни багато з того, що вони створили власними руками, своїм розумом, енергією, перетворилося на руїни. Фашистська авіація розбомбила вокзал, нафтобазу, склади райспоживспілки, «Заготзерна», залізничні склади, чимало будинків. 11 липня гітлерівці захопили селище. Почалися жахливі роки окупації. В 1942 році в яру за цегельним заводом фашистські кати розстріляли 3814 громадян — стариків, жінок і дітей. 135 юнаків та дівчат окупанти вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Так, з сім’ї Полігурських забрано чотирьох чоловік — дочку, сина, а також молодшого брата й сестру М. Ф. Полігурської. Не було меж ненависті людей до фашистських загарбників. Чимало деражнянців билося проти ворога в лавах партизанських загонів. У січні—березні 1944 року поблизу селища партизанські диверсійні групи пустили під укіс два німецькі ешелони з озброєнням і продовольством, знищили 70 гітлерівців, пошкодили телефонну лінію Деражня—Бар.

Під час Проскурівсько-Чернівецької операції (березень 1944 р.) війська 1-го Українського фронту, долаючи весняне бездоріжжя і запеклий опір ворога, підійшли до Проскурова. А 25 березня, як зазначалось у зведенні Радянського інформбюро, з боями зайняли селище і велику залізничну станцію Деражня. Відступаючи, ворог залишив тут величезні кладовища автомобілів, сотні гармат і десятки танків. Під час визволення селища особливо відзначилися бійці і командири 316-ї стрілецької дивізії 18-ї армії.

У боротьбі за свободу Батьківщини не шкодували сил й самого життя воїни-деражнянці. Багатьох з них нагороджено орденами та медалями, а льотчика комуніста П. Ф. Стрілецького, який воював на Балтиці і, здійснивши 90 бойових вильотів, знищив чимало техніки та живої сили ворога, удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

Невдовзі після визволення Деражні тут відновили роботу райком партії’ і райвиконком; партійні та комсомольські організації. У червні почала виходити газета «Прапор ленінізму». 17 червня відбулися збори районного партійного активу, які обговорили рішення травневого (1944 р.) Пленуму ЦК КП(б)У та накреслили заходи щодо ліквідації наслідків окупації. У селищі були зруйновані всі промислові підприємства, залізнична станція, господарські приміщення колгоспів, лікарня, школи, клуб, багато житлових будинків. Сума збитків становила 51,1 млн. крб., у т. ч. по двох колгоспах — близько 18 млн. крб. У Деражні залишилось всього 2049 жителів, у т. ч. 689 чоловіків. Тому основний тягар робіт по відбудові ліг на плечі жінок, старих і підлітків. Райком партії та райвиконком організували суботники й недільники для розчищення селища від руїн, мобілізували трудящих на відродження сільського господарства і промисловості. За рік зусиллями жителів було відбудовано вокзал, МТС, господарські приміщення колгоспів, більшість промислових підприємств і артілей. Протягом 1944—1945 рр. торфопідприємство відновило довоєнний рівень виробництва. Його колектив набагато перевиконував річні плани. Так, бригада І. К. Земка при завданні 48 тис. штук брикету виробила 131 тис. штук і встановила всеукраїнський рекорд. Колектив торфорозробок двічі здобував перші премії та перехідний Червоний прапор ВЦРПС і наркомату паливної промисловості УРСР.

На початку 50-х років перевершили довоєнні показники місцеві колгоспи — «Червоний козак» і «12-річчя Жовтня». У 1950 році колгоспи зібрали зернобобових культур по 14,5 цнт з га. Поголів’я громадської худоби досягло довоєнного рівня. У 1951 році обидва господарства об’єдналися в одне. Колгоспники назвали його іменем М. І. Калініна. Через шість років до нього приєдналася артіль села Криничного. Укрупнений колгосп, який з 1963 року зветься «Ленінська „Правда»», мав 1949 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1528 га орної землі, 136 га саду, пасіку. Добрі пасовиська (177 га) давали можливість створити міцну кормову базу для тваринництва. Розумно, по-господарському використовуючи основне багатство артілі — землю, колгоспники добилися чималих успіхів у розвитку всіх галузей господарства. В 1958 році за досягнення високих показників у виробництві й заготівлі зерна, цукрових буряків, м’яса, молока та успішне будівництво виробничих і культурно-побутових приміщень велику групу деражнянців було нагороджено орденами і медалями.

В наступне десятиріччя матеріально-технічна база колгоспу «Ленінська „Правда»» дедалі зміцнювалася. Тут використовувався 51 електродвигун загальною потужністю 225 квт. На полях працювало 16 тракторів, 8 зернокомбайнів, 9 автомашин та інша техніка. Високий рівень механізації сільськогосподарських робіт, застосування досягнень агротехніки, передових методів праці забезпечують досить високі й сталі врожаї. 1968 року врожайність зернових та зернобобових пересічно становила 23 цнт, цукрових буряків — 300 цнт, окремі ланки виростили по 447 цнт з га. Ці показники були значно вищі від середніх по області. Не багато господарств області могли похвалитися і таким високим виходом тваринницької продукції, як у колгоспі «Ленінська „Правда»». 1969 року на 100 га угідь вироблено по 71,8 цнт м’яса і 420,5 цнт молока. В ленінському ювілейному році тваринники вже у лютому, за 10 місяців до кінця року, виконали завдання п’ятирічного плану продажу державі молока.

З розвитком економіки збільшуються доходи господарства. За дев’ять років (1960—1969) вони зросли в 2,4 раза. Відповідно зріс і фонд оплати праці колгоспників.

У четвертому році восьмої п’ятирічки він досяг 264,7 тис. карбованців.

Золотим фондом колгоспу є його трудівники. Це голова правління Н. С. Ольхов, який, перебуваючи на цьому посту понад 15 років, вивів господарство в ряди передових колгоспів району. За самовіддану працю він нагороджений орденом Леніна.

Урядових нагород удостоєні бригадири П. П. Козирський та П. К. Рудик, ланкові Н. Я. Біляк та К. М. Босак, свинарка Д. А. Матущак. На честь сторіччя з дня народження В. І. Леніна 42 передовики господарства були відзначені Ленінською ювілейною медаллю. Керуючись рішеннями XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КП України, партійна організація колгоспу, що налічує 32 комуністи, та селищна Рада мобілізовують хліборобів, буряківників, тваринників, механізаторів на нові трудові звершення.

За післявоєнний час в Деражні значно збільшилася кількість промислових підприємств. Тут працюють цегельний завод, фабрика побутової хімії, комбінат побутового обслуговування, харчокомбінат, плодоконсервний і маслоробний заводи, друкарня, районне об’єднання «Сільгосптехніки». 1971 року керуючого об’єднанням В. С. Возняка нагороджено орденом Леніна. За роки восьмої п’ятирічки випуск валової продукції у грошовому обчисленні зріс з 3,9 млн. крб. до 9,1 млн. крб. За цей час у 2,5 раза збільшив випуск продукції маслозавод. Успішно справляється з своїми виробничими завданнями колектив залізничної станції. У цьому йому допомагає потужна техніка. Вантажно-розвантажувальні роботи на станції механізовані на 90 проц. Деражнянські залізничники одними з перших розгорнули змагання за зразкове транспортне обслуговування колгоспів і радгоспів. У 1968 році вони вивантажили для них 90 тис. та навантажили на автотранспорт 100 тис. тонн різних вантажів.

Партійні і радянські органи повсякденно дбають про поліпшення матеріальних умов життя трудівників селища, задоволення їх побутових і культурних потреб. У післявоєнний час в селищі споруджено так багато будинків, що вони утворили 8 нових вулиць — Калініна, Косіора, Примакова, Гагаріна, Туза та ін. Поряд з порівняно невеликими, але гарними індивідуальними оселями височать 14 багатоповерхових комунальних будинків. На багатьох дахах виструнчилися телевізійні антени. Всі будинки електрифіковані і радіофіковані; прокладено водопровід. Працює понад 20 торговельних підприємств. Невпізнанним став центр селища. Тут розташовані багатоповерхові адміністративні й житлові будинки, новий триповерховий поштамт, будинок культури. На привокзальній площі в 1968 році урочисто відкрито пам’ятник К. Марксу. В парку відпочинку споруджено пам’ятники В. І. Леніну та Невідомому солдату. Там же встановлено обеліск воїнам-деражнянцям, які загинули під час Великої Вітчизняної війни. На меморіальній дошці викарбувало 282 прізвища.

Виконком селищної Ради, 21 вуличний комітет багато уваги приділяють впорядкуванню Деражні, зокрема брукуванню вулиць, асфальтуванню тротуарів, поліпшенню санітарного стану селища. За участю населення щороку висаджуються дерева, кущі, квіти. Депутати Ради, комсомольці, всі жителі дбають про додержання правопорядку в Деражні. Тут працюють 15 товариських судів, 31 добровільна народна дружина.

За Радянської влади зроблено величезний крок щодо поліпшення охорони здоров’я трудящих, підвищення їх освітнього й культурного рівня. До революції всю Деражнянську волость обслуговували два лікарі та 3—4 фельдшери, а нині медичний персонал лікувальних закладів — районної лікарні на 225 ліжок і трьох амбулаторій — складається з 38 лікарів і 126 медпрацівників з середньою спеціальною освітою.

Деражня — культурний центр району. Тут працюють чотири школи — три середні (загальноосвітня, робітничої молоді і заочна) та восьмирічна. В них 89 вчителів дають знання 2,2 тис. учням, виховують з них справжніх патріотів. Одним з кращих педагогів селища є заслужена вчителька УРСР Т. М. Зикєєва. Її уроками з російської мови та літератури захоплюються не тільки учні, на них вчиться покоління молодих вчителів. У середній школі відмінно поставлено й позакласну роботу. Тут створено 14 експедиційних загонів «В країну знань», в яких бере участь 247 учнів. Учасники одного із загонів зібрали матеріали про подвиги деражнянців у Вітчизняній війні, розшукали рідних багатьох воїнів, які загинули в боях за визволення Деражні, і листуються з ними. Для дітей селища побудовано триповерхове приміщення, в якому розміщені будинок піонерів, музична школа та дитяча бібліотека.

В селищі є будинок культури, широкоекранний кінотеатр «Аврора» на 600 місць, бібліотека для дорослих з фондом 65 тис. книг. При будинку культури працюють численні гуртки художньої самодіяльності, де мешканці Деражні розвивають свої таланти. Один із земляків деражнянців є членом Спілки письменників України. Це Л. П. Горлецький — син селянина-бідняка, який у свій час працював робітником на залізниці, служив у прикордонних військах, а нині займається літературною діяльністю.

Л. В. БАЖЕНОВ, С. М. ДАВИДЧУК

Категорія: Історія міста | Переглядів: 321 | Додав: st_port | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Поиск
Календарь
«  Липень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архив записей
Наші Друзі
  • Официальный блог
  • Свадебный портал
  • Рух поїздів по ст.Деражня
  • guzei.com
  • Copyright MyCorp © 2017Сайт управляється системою uCoz